розкинувши руки над прірвою. частина 2
Курінний — 19/06/2010 - 22:31
Збірка: розкинувши руки над прірвою
Ірина
Вацлавська площа, ляпас і закордонна горілка.
Ірина прокинулася пізно. Довго ніжилась в ліжку, розтягуючи білохмарний млосний стан пробу¬дження, згадуючи напівзотлілі нічні видива, – квапитись було нікуди. Та врешті підве¬лась, накинула теплий, лагідний, як пух, халатик і підійшла до вікна. За два кроки від підвіконня заплю-щила очі й відкрила їх, коли простягнута вперед рука торкнулась шибки. Ні! Це не сон – це правда!
Особливою вишуканістю пейзаж за вікном не вражав. Дво-триповерхові будинки майже по дахи притаєні в зелень дерев, добрий шмат видноколу займає брудно-червона стіна якоїсь фабри-ки, й тільки ген-ген, ліворуч за деревами, можна розгледіти край славнозвісної Вацлавської площі. Та відсутність мальовничого краєвиду настрою Ірині не псує. Ще б пак! Цей недолік єдиний. Усе решта – казка! Казка тридцятишестирічної попелюшки яку знайшов нарешті прекрасний принц і одягнув на ногу кришталевого черевичка.
Ось воно, нове життя! Закордон! Прага! Європа! Чисті, наче вимиті пральним порошком, ву-лиці. Яскраво-смарагдові, акуратно підстрижені газони, усміхнені пражани: „Прошу, пані! Чого пані бажає?” Господи! Невже дійсно позаду залишилась совкова злиденність, совковий бруд, сов-кове хамство, несмак і вульгарність?!
Сьогодні вдесяте прокидається вона в цьому, не розкішному, але цілком придатному для жит-тя готельному номері та вдесяте не йме віри, що це правда, що це з нею, що вона вже й не Ірина навіть, а пані Ірена! („Ваша кава, пані Ірено!”) Заплющує очі, розплющує й знов бачить ліворуч, за деревами, вдалині, знайомий кут Вацлавської…
Прага! Грег (бо й Гриші в закордонні нема) показав їй уже Празький град, пам’ятники, собо-ри, Влтаву, храм святого Мікулаша і Мостецькі вежі… І отут вона житиме! Та не якоюсь там служебкою, а власницею (принаймні – хазяйкою) готелю! Його, Грега, готелю. Адже вона – з ним.
Це встановилось якось само собою. Розкішна зустріч, готельний ресторан, співробітники… „Дозвольте відрекомендувати: пані Ірена. А це пан Ярош, пан Каміл, пан Навратіл…” – „… Маю честь… моє захоплення… о, пані Ірено!” Вони розмовляли між собою якоюсь дивною мішаниною російських, українських та чеських слів і вона практично все розуміла.
Екскурсія готелем. Знадвору вишукане бароко, а всередині найсучасніше обладнання: безшу-мні ліфти, кондиціонери, автоматичні двері. Вся обстановка витримана в насичених бордових тонах призахідного сонця – килими й панелі в коридорах, портьєри в номерах, скрізь бачиться рука досвідченого дизайнера. „Цей номер наш (наш!). Це твоя покоївка, Блажена.” – „Прошу, пані. О котрій вас розбудити? Яку пані п’є каву, з вершками, чи з молоком?” І поблажливий голос Грега: „Даватимеш їй іноді чайові.”
Вони лягають в постіль. Наче не вперше, наче провікували спільно довгі подружні літа. Він поводиться вільно, невимушено, й вона віддається його владі, а як же? Вона щаслива… „Коли я почну працювати?” – Він сміється: „Облиш свій совдепівський ентузіазм, ти в Європі! Жінки тут взагалі не працюють. Поки вчи он з Блаженою мову, а більше відпочивай і насолоджуйся життям. Коли знадобиться твоя допомога – скажу.”
Постояла біля вікна, потягнулась, мов доглянута, задоволена життям кішка, й пішла до ван-ної. Невагомий халатик слухняно спурхнув на підлогу, підкорившись легенькому поруху плеча, і двері ванної відчинила вже гола...
Причепурившись, спустилася в ресторан, де в неї свій столик і свій офіціант – Бразділ. Кнед-ликів вона вже наїлась, закортіло щось з італійської кухні. Легенько поснідавши, піднялась в номер – сьогодні Грег просив її залишитись вдома…
Він з’явився аж по обіді. Заклопотаний вираз обличчя...
– Щось трапилось, любчику? – пригорнулась.
– З чого ти взяла?
– Бо видно. Якісь неприємності?
– Та не те щоб, але... Власне, нічого надзвичайного. Просто… я тобі не все сказав. Готель не зовсім мій, тобто… не лише мій. Я співвласник, з Ярошем. Та є шанс залишитись одноосібним. Майже вмолотив його передати контрольний пакет мені, але... старий гульвіса затявся… хоче, ну… Власне, це Європа, тут вільні люди й на таке дивляться інакше…
– Не второпаю! То що він хоче?
– Іринко, золотко, – Грег взяв її долоню, легенько стис пальці, але погляду чомусь не підвів. – Якщо я дуже-дуже тебе про щось попрошу, обіцяй, що зробиш?
– Ну... це якось пов’язано з Ярошем?
– Так. Він хоче...
– Та що ж?
– Тебе!
– Що? – пам’ять послужливо вималювала дорідну Ярошеву статуру, з відвислим черевом і та-кими ж, у рясному ліловому рябовинні, щоками.
– Всього раз! Ну от взяв собі в довбеху, що я вдію? Але після цього готель стане нашим. Справді! Метикуєш?
– І ти йому що, пообіцяв?
– Звісно ні, золотко. За кого ти мене маєш? Гнівався, мало в рило кнурові не заїхав, а він сво-єї! Іриночко, а може, ну… задля справи… Ніхто не знатиме.
– Як ти можеш? Та я знатиму. Я! І ти знатимеш!
– Іриночко! Ну так вирішуються діла. Бізнес, і не я це вигадав! Вважай, що ти просто викона-єш роботу! Мушу тобі сказати, що мій фінансовий стан не найкращий, і цей пакет мене б дуже виручив. Зрештою, – його погляд блукав підлогою, наче вишукував по кутках кімнати тарганів, – твоя віза й… твоє перебування в готелі… ти зрозумій мене правильно… тут капіталізм…
– А як же почуття, а нормальні людські стосунки!? Чи в Європі їх уже відмінили?
– А справа! – вибухнув зненацька Грег. – А гроші, а комфорт, а кусень хліба! За все вимага-ють чортових баксів!.. Ну, золотко, заради мене, ну...
Він її вбивав. Нищив. Прямо зараз. Отут. Розмахнулась і вкарбувала тремтячу долоню в його холодну, жорстку, як дошка щоку... Грег замовк.
Вона лежала на кріслах. Іти до нього в ліжко відмовилась навідріз.
– В мене закінчується віза…
– На біса тобі віза? В тебе її хтось вимагає?
– Скоро я не зможу вийти на вулицю.
– А нафіга виходити? В тебе все є.
– Я що, полонянка?
– О, Господи! Іриночко, в мене неприємності, а тут ще й ти… додаєш... Зажди трохи, я все розгребу.
– І що за неприємності? Чому ти від мене криєшся?
– Не гони. Встигнеш ще. Хоча, якщо така допитлива... Розумієш, готель – лише надводна час-тина айсберга. Легальний, так би мовити, дах бізнесу. А під водою... – Грег стишив голос. – Існує налагоджений канал перекидання на захід контрабандних партій спирту. Мова про тисячі тон! Вловлюєш? Оце наша основна харчівня. Я в Україні працюю з постачальниками, канали пробиваю, а він в Європі – збуває. Ірино, тут крутяться шалені суми й ми з тобою... можемо з часом прокину-тись реальними мільйонерами!
– Боже, – прошепотіла Ірина, – куди я втрапила! Це ж кримінал, це незаконно! А раптом...
– Та не колотись! Нема ніякого злочину, тут тобі правова держава! Просто уникаємо митних зборів, обминаємо деякі податки. Все чисто й порядно, всі так роблять. Ех, мені б ще скинути з хвоста того жирного котяру й тоді...
Готельний бармен пригощав її плзеньським. Безкоштовно, за рахунок закладу.
– У вас є українське пиво?
– Нема.
– А горілка?
– М-м... немає, пані.
– Ну дайте тоді, яка є...
„Океан Ельзи”, щедрий колекціонер та захмарні мрії.
Вони увійшли до бару й повсідались за крайнім столиком біля дверей. Тільки Букет одразу пішов до шинкваса, де хазяйнувала гарненька дівчина в симпатичній зграбній уніформі:
– Лялечко! Нам, будь-ласка, чотири пива, „пепсі” й пакетик чипсів. І зніми, прошу, оті матю-ги та постав поки що оце, – він простягнув дівчині касету.
Російський шансон захлинувся, а натомість зазвучав „Океан Ельзи”. Четверо юнаків сиділи за столом і повагом сьорбали „Чернігівське”, а рудоволосий парубчак сьорбав „пепсі-колу” й годував чіпсами мишку. Блондин хрумав, кумедно притримуючи платівку чіпсів рожевими лапками.
– Ну, – порушив мовчанку Северин. – Які будуть ідеї?
– Є думка розширити склад групи, – промовив Ромка.
– Відхилено, – виніс вирок верховода.
– Чому?
– За статевою ознакою. Ми про це вже базарили. Тема закрита.
Іванка посередництвом Ромки наполегливо просилась до команди, але Северин, та й Букет з Антоном, були проти. „Бабам серед вітрогонів не місце!”
– Хто ще?
– Труба, – меланхолійно проказав Антон, і всі звернули погляди до нього.
– Кому труба? – звів брови Северин.
– Не кому, а яка. Цукрозаводська. Стоїть собі така свіженька, приваблива, пофарбована, в принципі, майже як дівчина! Так і проситься: здолай мене!
– Заманливо, – промовив Букет. Йому сподобалось порівняння з дівчиною.
– Інтересно, – сказав Ромка.
– І щоб хоч цього разу взяли з собою Блондина, – вставив Корозія, на його шиї буряковіла свіжа дряпина, – коли вже мені не дозволяєте!
– Буде непросто, – продовжив „дебати” Северин. – Потрібне спорядження, а спорядження коштує грошей.
– Помізкуємо, – оптимістично почав Букет. – Щоправда, я ниньки в фінансовому плані нуль – не розраховуйте – вдома повний амбець. Траур!
– А що таке? – спитав Ромка.
– А! – махнув рукою Букет, – анекдот!
– Ну розказуй вже, розказуй! – поквапив його Северин.
– Позавчора їхав мій старий у Зеленьки, до баби, та й заглух в нашої „копійки” мотор на трасі – щось там з карбюратором. Ну, дістав старий інструменти, а на крило, щоб не замастити, кинув ряднину, він скрізь її з собою возить, підстелити за потреби, чи що – брухта часто ламається. А та ганчірка була колись килимком настінним і видніються ще трохи на ній залишки якогось витвору. Ну от, порпається батя в карбюраторі, коли це стає біля нього крута, аж перекручена, тачка, й ви-скакує з неї інтелігентний такий, при галстуку, при костюмчику, чувачок. Добридень – добридень. Показує чувачок на солідного чоловіка в іномарці, такий собі респект – сивина благородна на скронях і триндить, що то, мов, іноземний збирач, який їздить по Україні та вишукує різні старо-житності, а він, чувачок, буцімто при ньому за товмача. І, мовляв, зацікавила того колекціонера підтирка батькова, розгледів він, буцім, на ній оригінальний орнамент. Ну старий, щира душа: „Хай бере, – каже, – коли вподобав! Мені не жалко!” – „Е ні, – заперечує перекладач, – він просто так не візьме. В них, за бугром, усе по-чесному, по-цивілізованому. Колекціонер купить у вас цей витвір мистецтва за сорок доларів.” Старий мало язика не ковтнув. „Поїхали, – каже, – додому, в мене там такого рам’я повне горище!” – „Ні, – відказує молодик, – ми дуже спішимо, килимка ку-пимо й усе.” Словом вдарили по руках, старий дерюгу витрушує, колекціонер у гаманці порпаєть-ся, з товмачем ґерґоче, а тоді той підходить та й каже: „В нашого іноземця якраз бакси скінчились, є самі фунти, і то сотки, чи не буде в вас здачі?” – „Вдома знайдеться!” – моргає старий. Підхопили вони брухту налигачем та й – додому. Відкопав батя панчоху, де збереження на „чорний” день при-ховані, ткнув перекладач старому ті фунти. „А здачі, – каже, – сто п’ять доларів, бо фунти за долар дорожчі.” Старого наче обмарило. Віддав зелені, лахманину, вхопив папірця й скакав по хаті під-стрибом, аж доки сусід не прийшов. „Чого це, – каже, – Миколайовичу, килимок твій на узбіччі валяється, згубив, чи що?” – І показує старому ту рядюгу, що він „іноземцеві” продав! Ну, тут у батька мало напад не стався. Придивились до того папірця – дійсно, фунти, та якісь, чи то філіпін-ські, чи мадагаскарські; подзвонили в банк, а вони за курсом – копійки! Та їх і не міняють в нас! Що тут зчинилось! Там і досі така жалоба, наче небіжчик у хаті!
Посміялись...
– То що вирішуємо з трубою? – нагадав, відреготавшись, Ромка.
– Пішли, – скомандував Северин, – глянем на місці.
Поки слухали Букета, Блондин, наковтавшись чіпсів, безсоромно справив потребу прямо на стільницю й пошився до Корозії в кишеню – спати.
Северин лежав на канапі, дивився на екран телевізора й мріяв: „Видертися б на трубу та шу-гонути звідти на параплані! Летиш над містом, а внизу люди:
– А хто це там ширяє?
– Як хто – Северин! А ви гадали – інвалід, діабетик, ні на що не годний, нікому не потрібний. Ге, так думали? А він от, взяв і полетів! А ти спробуй, полети. Кебети не вистачить! А Северин…”
Тут до кімнати зайшов Валерка й відвернув старшого брата від казкових видінь в найнеспри-ятливіший для себе момент:
– Сево!
– Що тобі?
– Ну скажи ти, врешті, цьому Тромбові, нехай відв’язне. Ходу не дає!
– Якому Тромбові?
– Якому-якому! Петя Тромб із дев’ятого класу. Я тобі вже сто разів казав! Доскіпується, чіп-ляється на кожному кроці. Те йому принеси, те зроби, а це вже до того скабанів – гроші вимагає. Зловить на вулиці: „Давай, – каже, – п’ятдесят копійок, тоді пущу!”
– Ну піди, пожалійся батькові. Взагалі, куди дивляться батьки?
– Які батьки? А старший брат на біса? За всіх он старші брати заступаються, і лиш за мене нікому. Що ти є, що тебе нема… Лежиш тут!
– Слухай, відвали! Вчись сам вирішувати свої проблеми!.. „Отже: летить Северин на парап-лані, а внизу люди. Може й Ксюта дивиться... Ні, не треба про Ксюту...”
Спирт, мальовничі краєвиди і недоречний джип.
– Золотко, збирайся. Зараз у салон – сьогодні ми запрошені на вечірку, до Яроша. – Грег ви-глядав енергійним і збудженим.
– До Яроша? Не показуй мені його!
Після Грегової „непристойної пропозиції” вони таки помирились. Грег стояв навколішки, бла-гав, навіть витиснув скупу чоловічу сльозу. Ірина зглянулась.
– Ну, Іриночко, треба. Ми ж компаньйони. Побачиш його заміську „хатинку”, познайомишся з інтелігентними людьми. Буде класно, старий капосник – мастак влаштовувати оргії!
– Які ще оргії?
– Та жартую. Просто буде весело, повір мені!
– Ти що, випив?
– Ага! – Грег реготнув. – Каміл привіз проби спирту на дегустацію – довелось сьорбнути!
– І як їхатимеш?
– А-а, – хіба вперше? Веселіше, золотко, веселіше. Ну звідки цей занепадницький настрій!
Авто мчало заміським шосе. Ірина байдуже розглядала веселенькі доглянуті лани, охайні, на-че вичесані гребенем, переліски, потішні пришляхові ресторанчики. Після конфлікту з Грегом вона не почувалася ані захищеною ні щасливою. Вони помирились, але...
„Ну добре – шкреблися в грудях незатишні думки, – закордон, Прага, Європа... А що далі? Оцей його чортів напівкримінальний бізнес... Не подобається воно мені. Все уявлялося зовсім ін-акшим. Де обіцяна робота, де мій заробіток, коли зможу забрати Іванку? Хто я при Грегові? Дружина? – Ні. Утриманка?”
– Як твої успіхи з Блаженою? – поцікавився Грег. – Мову вчиш?
– Та вчу. Хоча оці їхні дурнуваті приголосні...
– Вимовою не переймайся. Головне, аби розбирала письмо. Ех, Іринко, ось заходимось ми з тобою біля роботи й того поганця Яроша... Якби ти ще була погодилась... Все-все, мовчу! – Ірина метнула на нього вбивчий погляд.
– Краще розкажи про гостей. А то блудитиму там, як біла ворона.
– О, ще той контингент! – знов пожвавішав Грег. – Побачиш Ярошевих любасок, в нього їх дві, чи може три, біс його зна!
– Боже!
– А ти думала! Познайомишся з його братом. Уявляєш, він циркач, фокусник! Має припхати-ся один француз, Олів’є. З тим не дуже – враз кумпола закрутить. Ну хто ще? Остап буде напевно. Крутий тип – всі його бояться, але ж і потрібний, бестія!
– Що, наш?
– Землячок. Ще за Горбачова сюди прибився, коріння пустив. Зараз мережу притонів тримає; тут, у чехів, та в Фатерлянді. Козеняток своїх під таких тузів кладе – ого!
Грег звернув з шосе, й вузенькою звивистою асфальтівкою авто помчало вглиб доглянутого соснового лісу.
– Класно тут в Яроша. Тихо. Він, придурок, всі бабки в нерухомість вкладає. Кажу йому: „Те-лепню, а з чим тікатимеш, коли припече?” Ха-ха-ха!
Ірина сиділа, зіщулившись. Їй здалося, що в салоні авто виразно холоднішає.
– Гришо, і як ти... в такій компанії?.. Це ж кримінальники. Мерзота.
– Мерзота кажеш? – Грег зиркнув на неї злим оком. – Не до шпиги, кажеш, тобі моя компаш-ка? За красиве життя треба платити золотко, затям. Чесно можна тільки картоплю сапати в Макарівці, та торби тягати з базару. Та в хрущовці протарганеній гибіти. Що, може хочеш верну-тися? Га, як тобі? – Вона мовчала. – Та я хоч зараз, – Грег розпалився, замахав руками, – поверну і – на вокзал!..
– Пильнуй, будь ласка, за дорогою.
– Та я тут все знаю...
– О Боже!..
Не збавляючи швидкості, Грег подолав черговий закрут і раптом перед його авто виник тем-ний, здалося Ірині, що темно-синій, обрис автомобіля. Уникаючи зіткнення, Грег шарпонув кермо ліворуч, його автівка промигнула в якійсь долоні від несподіваної перешкоди, але... бідолашному водієві масивного претензійного джипа, котрий нахилився саме біля спущеного колеса, запізнілий Грегів маневр уже не допоміг...
Кава, музика, сльози і вбивче відкриття.
Після того, як Ірина Сергіївна, Іванчина мати, виїхала за кордон, Ромка спобігався з дівчиною в її квартирі. Іванчин старий щодня ходив на роботу, повертався пізно й закохані мали житлопло-щу в розпорядженні цілий день.
Вони розкошували. Спліталися в пожадливих спраглих поцілунках, падали на світло-брунатний килим у невситимих тремтливих обіймах; вони пили, всотували одне одного в себе до решти, подовгу лежали в обіймах, прислухаючись до взаємного постуку сердець, та вгадували: де чиє. Потім відпочивали, слухали музику, теревенили, варили каву. Одне лиш затьмарювало ідилію – Іванчині стосунки з батьками.
– Фактично я безпритульниця, – скаржилась вона Ромці, – безпритульниця при дахові над го-ловою та живих предках. Матуся задерла хвоста й рвонула за бугор. Обіцяла, що піклуватиметься про мене, до себе випише, Європу покаже – фігня! Не вірю я в ті солодкі казочки! Світ, Ромцю, жорстокий, і безкоштовний сир сам знаєш де буває! Не здивуюсь, якщо взагалі її більше ніколи не побачу! Та вона й удома не надто переймалась доньчиними проблемами. Вважала, що сім’я – це баласт, який не дозволяє їй злетіти до хмар. Через те й не вірю в її медові обіцянки. І бачиш, – по-їхала, й досі ніякої вістки! А татусь усе із тією шльондрою, Ларискою, по лісосмугах. Думає, що він їй потрібен. Та їй зарплатня його потрібна, а кобель у неї інший, я знаю!
– Чого ж предка не просвітиш?
– А нащо чоловіка розчаровувати? Він і так додому приплентує, наче школяр з двійкою. Мене стидається, верзякає щось про надурочні, про завантаженість роботою. Вечерять не йде, поки не зглянусь та не покличу. Звісно, коли є в мене бажання готувати й коли він дає гроші на продукти.
Ромка не поділяв Іванчиного скепсису щодо матері, вірив, що дівчина скоро поїде за кордон і з охолодою в серці чекав часу, коли їм доведеться розлучитись.
Вони лежали поряд на канапі, курили, пускали кільця, змагались, в кого краще. Ромка ділив-ся планами вітрогонів:
– Цукрозаводську трубу намірились штурмувати. Але потрібне спорядження: альпіністські пояси, карабіни, мотузка… А де взяти?
– За мене просив?
– Просив. Поки що глухо…
– Козли! – Іванка кинула недопалка на підлогу. – Навколо самі козли, й твої намахані друзяки теж! Ну нічого, сама покажу, чого варта! Подумаєш, вітрогони! Несправжнє це все, сурогатне. І подвиги ваші сурогатні, й емоції – все сурогатне! Це ж, як опіум, а хіба опіум дає справжні емоції?!
– Ні, Іванко, все не так...
– Так! Мовчи! Я знаю! – і вона раптом заплакала.
Назавтра Ромка до Іванки не пішов – мати затримала, вдома була робота. А через день, пря-муючи до знайомої дев’ятиповерхівки, побачив дівчину, що вийшла саме з під’їзду та рішучою цілеспрямованою ходою поцокала каблучками в місто. Хотів гукнути – ніби щось за язика притри-мало. „Куди це вона?” Й сам не зогледівся, як рушив назирці. Ішов на відстані, сам не розуміючи для чого, й раптом аж дух перехопило – Іванка прошкувала в „царське село”, мікрорайон за річ-кою, всуціль забудований розкішними новоукраїнськими хатинками. Невже?.. Ось вона підійшла до високих глухих воріт одного з будинків і пірнула у вузеньку хвіртку. Хлопець підійшов ближче, поцікавився в пенсіонерки, що проходила поряд, хто тут живе?
– Таж Андрій Андрійович – комерсант, і син його Олег…
Огидна чорна зрада! Коли він усю свою любість, всього себе віддав дівчині, сподіваючись на зворотню відданість та чистоту, вона відступилась вдруге. Ну звісно: той, хто зрадить один раз… А який він осел! Повірив, розвісив вуха! Дурний, наївний телепень, як наївним був, так ним і зали-шився. Думав, коли він не уявляє собі кохання без вірності та довіри, то слід сподіватись цього й від неї! Аякже! Озирнись навколо, недоумку! Всі зраджують! Сьогодні з одним, а завтра з іншим. Посиділа, понудилася з Ромкою та знов гайнула до свого панка, там же ж подарунки, ресторани, авто! А в тебе що? Ну попхався перед нею під поїзд, придурок, а що далі? Можеш полізти ще, але цим її вже не зманиш. Господи, де та цукрозаводська труба? Видертися б на неї зараз, без страхов-ки й без підготовки, та сторчголов униз!
Коньяк за упокій душі та суто чоловічий базар.
У претензійному, та без особливого смаку вмебльованому кабінеті господаря вони сиділи вчотирьох: Ярош, обвислі щоки якого рябіли синіми цятами ще виразніше, аніж зазвичай, а вузе-нькі очиці сполохано метушились під настовбурченими бровами, Грег з Іриною й Остап – карлува-тий рухливий чоловічок непевного віку, чимось схожий на співака Віктора Павліка. Ірина сиділа збоку, либонь позасвідомо заховавшись за лапастою кімнатною пальмою. Блідий Грег розмістився навпроти Остапа й дражливо м’яв у долоні ключі від свого авто.
Озвався чийсь мобільник. Ярош здригнувся, Грег впустив ключі на підлогу. Остап підніс змилка до маленького червінькуватого вуха, щось муркнув, потім, слухаючи співрозмовника, за-мовк; недобре зиркнув на Грега. Сховавши телефон, підвівся:
– Панове! – промовив урочисто (всі посхоплювались), – пропоную вшанувати добру пам’ять мого вірного та незамінного Шури хвилиною мовчання!
Ірина тихо ойкнула й сполохано затисла вуста долонею.
– На жаль, – продовжив Остап по хвилі, нагородивши жінку осудливим оком, – не довезли бі-долаху...
Сіли, Ярош видобув звідкілясь бутельку коньяку, мовчки випили за упокій душі.
– Остапе, – непевно почав Грег. – Для всіх нас це... і я... як земляки... чим зможу... і родині й... Але ж ти... ну, з поліцією... Я зі свого боку...
Остап закурив, жалобно схилив короткий їжачок, шморгнув носом:
– Шура був мені як брат. У Дніпрі ще з ним починали в далекі й наївні вісімдесяті... – і загад-ково додав: – Він був мені навіть більше, ніж брат!
Остап підвівся, пройшовся кімнатою, зупинився навпроти Грега, звів очі до стелі:
– Справді, більше, аніж брат! – і, дозволивши поглядові впасти, вчепившись смоляними ґу-дзиками очей в Грега, прорік:
– Сто тисяч!
Ярошеві очиці завмерли, Ірина знов затисла вуста долонею, неймовірно, але блідий досі Грег спромігся сполотніти ще виразніше.
– М-м-м, – він спробував щось вичавити, але це в нього вийшло не зразу. – М-м... власне ка-жучи, така сума... Я сподівався на дещо... і мій теперішній фінансовий стан...
– Та кинь, – плеснув його по плечі Остап. – Знаю я твій стан. Давай так: або – або. І годі вже про справи, он скоро десята, а я не звик такої пори затумкувати глечика ділами. Хлопці, я приїхав сюди розважатися, га! – підморгнув „Павлік” господареві.
Ярош зобразив посмішку.
– От що, братва, – Грег підвівся. – Е-е... тут між нами дама, а базар, сказати б, суто чоловічий. Гадаю, ніхто не заперечуватиме, якщо моя супутниця вийде до зали. Вискоч, Іринко, випий там чо-гось, тебе пригостять. Я скоро...
Безгрошів‘я, флірт і чіпси для Блондина.
Знов вони прийшли до труби. Походжали під заводською огорожею та перемовлялись, поза-диравши голови:
– Гарненька.
– Еге, й височенька!
– Мабуть метрів п’ятдесят буде.
– І майданчики є, щоб віддихнути.
– Там, в принципі, й драбина з того боку є для зручності.
– Драбиною злазитимемо, а нагору подеремось, чіпляючись за оті обручі, що стягують цеглу.
– Вони щільно прилягають до кладки…
– Але стяжні гвинти, бач, на деякій віддалі, їх і використаємо.
– А гвинтик – лусь!
– От для цього потрібна страховка.
– А найперше – гроші.
– Лавандоси…
– Так, в принципі…
Всі по черзі зітхнули.
Ромка відвів Букета вбік.
– Пам’ятаєш, колись… ти плів… ну, обіцяв познайомити з дівчиною?
– А Іванка? – здивовано вигукнув Букет.
– Та! – Ромка невесело махнув рукою. – Знов до свого недомірка злиняла. Скільки вовка не годуй…
– Ти диви! Даремно, значить, ти перед нею під поїзд пірнав. Да-а! От і вір жінкам. Ну, яку ж тобі подругу підібрати – високу, низеньку, шатенку, білявочку?..
– Та байдуже. Так, аби рани зализати… А то вже думав: на цю трубу та…
– Тут треба міняти агрегат! – заявив Букет, підводячись з колін.
Господар зітхнув і скрушно захитав головою.
– Коли хочте – давайте гроші, я поїду в Київ, куплю агрегат і заміню.
Хатні двері відчинились та до кухні, де Букет порпався з холодильником, увійшла дівчина, певно, дочка…
– Привіт! – Букет її трохи знав.
– Салют.
Господар довго перераховував гроші, зітхав, слинив пальця й знову починав перераховувати зім’яті п’яти- і двогривневі купюри.
Дівчина, її звали Оксаною, замітала на подвір’ї.
– То як воно? – весело підморгнув Букет, прямуючи до хвіртки.
– Як для кого! – задерикувато відказала.
„Класна гьорла, – думав знічев’я Букет, повертаючись додому. – От би… – Але він знав її хлопця – міцний, сталевоплечий. Боксер. – Ех!..”
Один за одним вони увійшли до привокзального бару та звично всілися за „своїм” столиком. Пива не брали – Букет запізнювався, тільки Корозія взяв за власні гроші чіпси й підгодовував Бло-ндина. Віднести дівчині-бармену касету було нікому, тому на ввесь бар застуджено хрипів шансон.
Нарешті з’явився Букет, і не сам. Слідом за ним у коротюсіньких, більше схожих на плавки, шортиках і прозорій кофтинці до бару впливла розв’язного вигляду, схожа на казкову Дюймовоч-ку, білявка.
– Ось, – дещо знітився Букет, побачивши, що зійшлася вже вся команда, – це Карина. А це, – звернувся він до дівчини, – я тобі розказував, – Ромка.
Ромка збуряковів.
– Я не вловив, – осудливо зиркнув на Букета Северин. – Ми сюди чого збіглися? – Присут-ність сторонніх на зборах команди не віталась.
– Ну так вийшло! – зробив великі очі Букет і повів ними в бік Ромки. Мовляв, не для себе ж стараюсь!
Тим часом Карина взяла від сусіднього столика стілець та всілась біля Ромки, безцеремонно зазираючи тому прямо в очі:
– А ти нічого, мен. Не наколов Букет!
Саме цієї миті відчинились двері й до бару увійшла Іванка.
На хвилю запанувала цілковита тиша (в магнітофоні саме закінчилась касета).
Букет подивився на Ромку. Той опустив очі. Карина, неймовірною жіночою підсвідомістю відчувши в Іванці суперницю, прихилилась до Ромки та вклала йому на плече свою лялькову голі-вку. Лазуровими янгольськими очима вона дивилась на Іванку, ніби провокуючи: „Ну, подруго, твій хід!”
Кілька довгих секунд Іванка залишалась окам’янілою. Потім підійшла непевною ходою бли-жче й, не дивлячись на Ромку, поклала на стіл перед Северином стосик чорно-зелених купюр.
– Ось. Це на спорядження. Хватить?
Не діждавшись відповіді, розвернулася й вийшла, майже вибігла з бару, грюкнувши наоста-нок дверима.
Карина обвела переможним поглядом присутніх, вздріла в руках у Корозії мишку й, схопив-шись на ноги, несамовито заверещала...
Лікер, фокуси та бійка з „сервантом”.
Ірина вийшла з кабінету, й Грег власноруч причинив за нею двері. Гості розважались. Здаєть-ся, ніхто не знав, що сталась аварія, загинула людина, що зараз у кабінеті господаря цього веселого будинку відбувається бридкий торг. А може й знали. Можливо, те було для них несуттєвим, не ва-ртим відмови від забав.
Треба повертатись, – думала Ірина. – Втікати звідси, поки не пізно, доки не засмоктала ще її ця трясовина, ця паскудна „малина”, поки ще не замастилась. А як? У неї й грошей нема. По-дурному зірвалась, поїхала... Як школярка за свистуном-ловеласом. І ось... в її вухах і досі лунав той удар, коли холодне залізо нещадно вп’ялося в живу плоть і зробило її мертвою... Варто випи-ти...
У просторому холі чулась музика, кілька виклично вдягнених (скорше – роздягнених) жінок і нахрапистого виду чоловіків оточили невеличке підвищення в центрі, на якому кумедний опасис-тий чоловічок у бордовому костюмі з яскравими блискітками на лацканах піджака демонстрував фокуси. Ярошів брат! – згадала Ірина. В пухких вправних долонях фокусника невловимо для ока пурхали карти, то зникаючи то з‘являючись в найбільш несподіваних місцях. Присутні аплодували, лунали їхні збуджені вигуки. В куті холу вилискував кришталем бар. Ірина бачила, як туди підхо-дили гості та, не чекаючи запрошення, пригощались. Підійшла й собі. В барі відшукала пляшку з найяскравішою етикеткою, влила до склянки якоїсь світло-рожевої рідини, сіла поряд у крісло. Ні-хто не звертав на неї уваги. Надпила...
А що вона скаже Валикові, Іванці, як виправдовуватиметься? Чорт, і чого це вона мусить? Перед ким? Це хай Валентин перед нею виправдовується! А донька? Іванка її зрозуміє. Якось вони останнім часом віддалились одна від одної. Оці її кавалери... Але до чого тут кавалери? Вона ж мо-лода – нехай гуляє. Ірина піймала себе на тому, що заздрить Іванці; її юності, безтурботності, що не відає та ще ні драм, ні розчарувань... Ні, це ненормально, заздрити власній доньці. Якби Вален-тин її любив, то вона б і не заздрила нікому, а так... Або Грег...
Хтось торкнувся її ліктя. Підвела погляд – високий неосяжноплечий, як сервант, молодик. Здається, з Остапового почту.
– Пройдіть, будь ласка, туди!
– Куди?
– Туди, в оті двері. Там вас ждуть.
Від лікеру трохи шуміло в голові. Підвелась та слухняно попрямувала через хол до місця, вказаного „сервантом”. Вийшли на невеличкий ґаночок, впритул до якого стояв вантажний, без ві-кон, фургончик. Поруч Остап. Над дверима сяяла лампочка, в її сяйві Остапове обличчя видавалося хворобливо гірчичним.
– Сідайте сюди, – промовив він до Ірини, – ми доправимо вас додому.
– Додому? А де Грег?
– Він поїхав по гроші, ви ж чули нашу балачку. А вас доручив нашій дружній опіці. Ну, чого ж ви?
Тривожно бухнуло в скронях: „Щось воно... Чому сам Грег нічого не сказав? Утім, не вб’ють же вони мене, справді!” Хвильку повагавшись, сіла. У вантажне відділення. Поруч, на низеньку жорстку лавку, гепнувся „сервант”.
Їхали довго. Принаймні, так їй здалося. Нарешті автівка спинилась, знадвору відчинили двері:
– Виходь! – Біля дверей стояв схожий на її супроводжувача, хоча й не такий масивний, чоло-вік, чомусь в лижній шапочці-„півнику”. Навколо пітьма. Чоловіка освітлювало лише дратівливо-вишневе сяйво ліхтарів фургончика й бліде світло з вікна темної будівлі позад нього.
Це не готель! Це зовсім незнайоме їй місце! Тупо заниділо серце, ноги пройняв бридкий дрож.
– Ну! – штовхнув ззаду „сервант” і вона вилетіла з авто, мало не впавши.
– Що це, куди ви мене привезли?
– Заходь! – кивнув на двері будівлі той, що в шапочці.
– Нікуди я не піду! Де Грег? Що це все означає?
– Завалюй, кажу! – „сервант” боляче заломив її руку й поволік до дверей.
– Відпусти, скотино! – відчайдушно замахнулась та щосили в’їхала бугаєві каблуком кудись, чи не в гомілку. Той ревнув... Наступної миті вибухнув мозок...
Хтось плескав її долонями по щоках. Розплющила очі – навколо все туманилось, вона напів-лежала в кріслі, а біля самого її обличчя плавала грубо вирізьблена пика „серванта”:
– Очуняла, суко! Ну я цього тобі не забуду, я злопам’ятний. А ще рипнешся – ось!
Вона бачила таке в Грега – електрошокер.
Кам’яний лик „серванта” розчинився, натомість випливла знайома фізіономія Остапа. Співчу-тлива, навіть дещо журна:
– Жаль, жаль, мишко, та що поробиш: селяві, як каже мій знайомий француз Олів’є! Тут, ба-чиш, така придибенція: твій приятель винен мені трохи зелені, а в нього критичні дні. То ми добазарили так: трохи він дасть, а трохи ти відпрацюєш. Ну треба ж помагати одне одному, га?
Думка ворушилась повільно, неохоче. І боляче.
– Як... відпрацювати?
– Ну як? – хмикнув Остап. – Як усі, мишко, як усі. Ти ще нічого, в сочку. Маю клієнтів саме на твій вік. Так що... А відтарабаниш боржок – одпущу. Ще й дрібняків дам на дорогу за чемну по-ведіночку.
Пітнява долоня торкнулась її чола, мацнула щоку, сповзла на шию... Кров шугонула в облич-чя...
– Ах ти козел! – І звідки сили вродилися: схопилася з крісла, вклеїла Остапові ляпаса, хтось шарпонув її ззаду, встигла ще кудись вдарити, когось вкусити, оскаженіло вп’ястися в чиюсь плоть гострими пазурами нігтів, а тоді, вдруге за сьогоднішню ніч, на її голову впав важезний багатотон-ний морок і все зникло...
Стартовий майданчик, череп і кості.
Репетицію вирішено було проводити на самій трубі, заодно й підходи винишпорити. У благе-нькій огорожі з боку водолікарні найшли діру та пролізли нею на територію. Влітку завод на ремонті й вітрогони сподівались, що вночі їм ніхто не трапиться. Послуговуючись хворовитим мі-сячним світлом, сторожко рушили вперед. Обійшли насурмлену, позбавлену вікон будівлю, ледве знайшли вихід з лабіринту якогось відпрацьованого громаддя, минули купи будівельного сміття й наблизились до труби.
Ось вона, їхня мета. Майстерний витвір людських рук, що не поступається за елегантністю космічній ракеті на стартовому майданчику. Потупали навколо, помацали шорстку цеглу, поцока-ли язиками. Ромка з Букетом змайстрували спеціальні стремена, їх необхідно було випробувати. Цей винахід являв собою довгий гак з ручкою, схожий на той, яким селяни смикають солому зі скирти, тільки до ручки на невеличкому тросику було припасовано ще власне стремено, у яке мо-жна було просунути ногу. Кожен „альпініст” був озброєний двома такими пристроями.
Драбиною Ромка дістався першого майданчика та скинув униз мотузку – для страховки. Се-верин взяв стремена й почав сходження. Чіплявся гаком за стяжного гвинта, підтягувався, ставив ногу в стремено та другим гаком чіплявся за вищий обруч. Карабін на спеціальному поясі було з’єднано з мотузкою, яку поволі підтягував Ромка. Подолавши кілька обручів, Северин, як і було вмовлено, відштовхнувся від труби й Ромка спустив його вниз.
– Не з медом доведеться, – сказав, відсапуючись, Северин. – Будемо відхекуватись на майда-нчиках.
– Нічого, – заспокоїв товаришів Букет, – ніч велика!
Репетиція закінчилась. Кожен випробовував стремена, коли підійшла Ромчина черга, на май-данчику його змінив Антон.
Поскладавши спорядження, сіли перепочити. Букет подав ідею:
– А кльово було б вивісити нагорі якийсь знак, прапор, чи що!
– Точно! – підхопив Ромка. – Прапор вітрогонів!
– Ну, прапор вітрогонів – це вже якось аж надто по-дитячому, – засумнівався Северин.
– „Веселий Роджер”! – кинув Антон.
– Або червоний, – підхопив Букет, – з серпом і молотом!
– Тоді вже жовто-блакитний, – усміхнувся Ромка.
– Ні, „Веселий Роджер” – це найприкольніше! – підсумував Северин. – В нас там ще залиши-лись якісь копійки – купимо чорного краму, а череп і кості намалюємо фарбою.
Випивка, як умова. Нашого цвіту по всьому світу.
Отямилась вона в невеличкій кімнатці, скорше закомірку. Її знов плескав по щоці „сервант”.
– Поки не відпрацюєш боргу, – мовив він понуро, обережно погладжуючи ушкрябину на що-ці, – звідси не видерешся! І слідкуй за зовнішністю – що краще приваблюватимеш клієнтів, то швидше вичухмаришся. Ну, й на себе мусиш заробляти. Плюс відшкодування, – він ще раз торкну-вся подряпини, – за моральний збиток. Хавло тобі приноситимуть. І не мрій втекти – за дверима Анаша.
Він вийшов, клацнувши на прощання замком.
– І випивку! – простогнала Ірина наздогін. – Нехай приносять випивку, інакше я одурію!
Від електрошоку в неї все ще боліла голова, але синців на тілі не було. Як не пручалась, як не дряпалась – її не били, остерігались попсувати товарний вигляд. Втім, їй було байдуже. Нехай би навіть затовкли до смерті, зробили інвалідкою – байдуже. Так було б навіть краще, муки б одразу скінчились, а зараз… вони тільки попереду. Та їй справді байдуже. Головне, щоб дозволили пити. Аби тільки приносили чим більше…
З наступного дня почали приходити клієнти. Всі, як один, лисуваті, коротконогі, пухкощокі. В кожного акуратне, кругленьке як кавун, черевце. Хтиві очиці починали пожадливо обмацувати жінку, щойно за ними зачинялися двері. Приносили пійло, частували. А потім кректали, стогнали, пихкали, ніби на останньому видиху й Ірина все боялась, що котрийсь умре прямо в ліжку.
Потім клієнт ішов, а вона лежала на зіжмаканому, замащеному спермою простирадлі, скоцю-рбившись, підібгавши коліна до підборіддя. Підлогу прикрашали порожні пляшки з-під „російської”, недопалки й використані презервативи.
– Донечко, Іваночко, як ти там? Чи все в тебе гаразд, чи не хвора, не голодна? Чи не прокля-ла ти досі свою легкодумну матір? Господи! Яка я була дурна! Іваночко, якби мені тільки вернутись! Я тобі так заборгувала! Чому не можна повернути час назад?! Я пройшла б повз того високого плечистого мугиря на базарі й не озвалася б до нього, не впізнала, я б взагалі не пішла того дня на базар!
Цей клієнт прийшов удруге. Тупав непевно на порозі, розводячи безпорадно куценькими руч-ками і враз заговорив щирою українською мовою:
– Я перепрошую, пані Ірено. Тоді, гм… минулого разу… ви видались мені такою... гм, як моя, даруйте, покійна Наталочка, Я знаю, що ви з України, от. Я бачите теж… українець. Вже давно тут живу, Ще Брежнєв мене депортував. Тоді це називалось: „видворіть із страни!” От. Ви дозволите, я сяду? Дякую. Так кортить поспілкуватися з земляками!
– Хіба тут мало хохлів? – хмуро відповіла Ірина, прицінюючись до землякової кишені: чи не приніс бутельки.
– Так, українці є. Але ці нові, заробітчани, що я їх, перепрошую от, за полу хапатиму на хід-нику? А стара еміграція, ті мене не приймають. О, я забув відрекомендуватись! – схопився земляк. – Пан Міхал, прошу, себто, по-українськи – Михайло, от. Я, знаєте, замолоду належав до дисиде-нтського плину. Київський університет, знаєте, гніздо націоналізму… До самвидаву шкрябав, друкували дещо за кордоном. Ну, а потім „контора” мене й притисла, от. Я б усе витримав, я тоді сильним був. Але мав уже дружину, от і кохана моя, Наталочка, заслабувала. Дуже лихою й рідкіс-ною хворобою. Оцим вони мене й узяли. Пообіцяли вилікувати, пообіцяли найкращих лікарів. А вона вже вмирала. Ну, я й погодився – підписав папери про співробітництво, довелося їм дещо розказати. Таки правда, підлікували мою Наталочку, ну, я з радощів і написав на захід про ганебні кегебістські штучки, покаявся перед товаришами, все виклав, як було. От совдепи мене удвох із дружиною й „видворили”. Вона вже тут, на заході, в Мюнхені відійшла, ніщо не допомогло, от. А еміграція мене не прийняла. Я, мовляв, „заплямований”. Отак і живу сам, чужий для тих і для ін-ших. Спочатку в Мюнхені, а це кілька років тому в Прагу переїхав. Перукарню тримаю, неподалік тут – на Гуситській, от.
– Ну й чим же я можу вам пособити, пане Міхал? Чи ви, як співвітчизник, сподіваєтесь на знижку? То ціни тут встановлюю не я.
– О, перепрошую, пані Ірено, нащо ви так? Я власне… в мене до вас пропозиція, точніше – просьба. Чи не погодилися б ви зі мною, м-м, заспівати?
– Що?
– Еге ж – заспівати! Я знаєте, так стужився за нашою піснею, от. Як виводили ми колись з На-талочкою, а ви чимось на неї схожі та й голос ваш... А Наталочка моя співала – чисто Петрусенко! Мені від вас нічого не треба, тільки поспівати разом. Тихенько…
– А ви зв’язки промочити не принесли, перед співом?
– О! То прошу! – пан Міхал видобув з кишені плескату пляшечку. – Коньяк!
– Що ж, – усміхнулась (вперше за хтозна-скільки днів) Ірина, відсьорбнувши добрячий ковток з горлечка. – Ноу проблем! Чом би й не заспівати!
– Давайте, прошу пані, оцієї, дуже ми її з Наталочкою любили – старовинна чумацька пісня, от:
Ой у полі три криниченьки,
Любив козак три дівиченьки…
Художні вправи та аркуш між пальцями.
Ромка прийшов до Северина – допомогти з „Веселим Роджером”. Северин знайшов білу фар-бу й, розстеливши кольору сажі полотнище на столі, друзі заходились старанно виводити на ньому щіточками череп і кості.
– Оце дивлюся, – почав Северин, – і сам собі дивуюсь, – якою ми займаємось, власне кажучи, дурнею! Дорослі люди…
– Ти ще скажи: у той час, коли космічні кораблі…
– Ну, кораблі – не кораблі…
– А я гадаю: наша справа робиться лише з бажанням, без примусу й сумніву.
– З бажанням багато чого можна робити.
– Давай дерева почнемо садовити.
– Чого дерева?
– Ну: посадити дерево, збудувати дім, виховати сина…
– Умгу, з цих трьох завдань перше – найлегше.
– Прикопаємо дерево, а наступного дня якийсь відморозок його зламає.
– Це точно. Тим більше, не вийде збудувати будинок.
– Навіть один на всіх!
– А виховати дитину? До речі, як в тебе з Іванкою?
– Ніяк. Після того випадку в барі вона мене уникає.
– Цікаво, де ж вона доп’яла лавандоси?
– Не знаю. Може вдома стирила, а може в пінгвінчика Олежка „заробила”!
– Слухай, а як ти з нею знюхався?
– Біля стоматкабінету зійшлися.
– Та ну! І що, отак зразу?..
– Виходить, що зразу. Аж поки не виплив на горизонті той...
– М-да... – Северин відклав пензля, зітхнув. – Знаєш, є одна дівчина, Ксюта, давно за нею на-зирці... Вона така... Я б для неї що завгодно...
– То в чім річ?
– Вона має хлопця, я правда не бачив, та казали...
– То відбий.
– Ти багатьох відбив?
Помовчали.
– Е, щось настрій у мене сьогодні... – знову зітхнув Северин. – Давно ніяких приколів не вла-штовували, от і смуткую. А діло ми робимо правильне. От уяви, якби ми сиділи зараз в якій-небудь надсекретній лабораторії й мудрували над якимось найновішим видом найгуманнішої та найефек-тивнішої зброї!
– І мали б дебелу зарплату, а з часом і достойну пенсію, забезпечену старість. Можливо, нас навіть номінували б на Нобелівську премію!
– Точно! Яка шкідлива, паскудна й нікому не потрібна робота!
– Або якби ми винайшли пластик.
– Пластик?
– Ну. Хіба не бачиш, що діється хоча б і навколо Макарівки? Скоро ми поховаємо себе під кучугурами пластикового сміття! Це ж настільки капосний винахід зробив якийсь вузькоплечий едісон в окулярах!
– А ми просто розмальовуємо „Веселого Роджера”!
– І від нас ніякої шкоди!
– А це вже саме по собі – користь! Якби все людство лишень те й робило, що лазило на тру-би…
– Або стрибало під товарняки!
– Або ходило поручнями мостів!
– Це було б чудово!
– Настала б нова ера!
– Ера чистоти!
– Чому чистоти?
– Бо ніхто б не загиджував довкілля порожньою пластиковою тарою!
– Точно! Отже, ми виконуємо потрібну й суспільно-важливу справу!
– Найважливішу в світі!..
Антон стояв перед дзеркалом і роздивлявся власне відображення. Спокійний, звично понурий вираз обличчя, тільки там, у найглибшій глибині зелених очей – питання, на яке, як він знав, – не-має відповіді.
Такий самий, як і тиждень тому, рум’янок на щоках, живчик на скроні, нічого не змінилось. Поки… А коли почне змінюватись? Коли зжовкне, висохне, вкриється брунатною лускою шкіра, западуть, задиміють очі, проваляться щоки. Коли полізе волосся, затремтять руки? Він подивився на свої долоні. Підійшов до столу, сів, узяв аркуш паперу. Тримаючи його двома пальцями, про-стягнув руку вперед. Тремтить? Наче ні. А коли почне? Коли? Скільки лишилось? Труба покаже. Чергове випробування краще за найсучасніший діагностичний прилад виявить: чи вже почалось? І якщо так – він довго не вмиратиме. І нікому не завдасть дурних клопотів.
В пам’яті вкотре зринули вітчимові слова: „...та я казав, казав, давно втовкмачував у твою ту-пу череп’янку: не слід було йти на це... на цей... на цю авантюру. Нічого, живуть люди й бездітними! А ти, – це він звертався до мачухи, – все своєї. От і маєш. Не досить мені було мороки з дільничним, не досить було викликів у школу; витягли, до інституту впхнули, тепер це... Чорт, і на біса вони мені, ці замороки?!”
Мати плакала... Вголос Антон продовжував називати їх мамою й татом, а подумки... після тої підслуханої розмови – ні. Хіба справді він завдавав їм лише клопіт? Ну ріс жвавим, непосидли-вим... А інші діти не такі? Ті рідні... Ні, він не виснутиме на їхніх плечах калікою, вмиратиме не довго. Не гаснутиме під крапельницею, вп’явши очі в білу лікарняну стелю з кулястими плафона-ми, плями бруду на яких роблять їх схожими на місяць уповні. Ні, для нього все скінчиться інакше. І якщо він зірветься з труби, або не встигне проскочити під вагоном, то це й означатиме – процес почався… і припинився. Одразу. Так буде ліпше всім...
Спиртне від Яроша й уроки від хормейстера.
Ярош виник на порозі комірки, наче вістка з іншого світу. Такого звідси далекого, ефемерно-го. Колись самий лише вигляд цього підтоптаного шанувальника „полунички” викликав у Ірини дрож огиди, а зараз спостерігала, як він звільняється від одягу, й не відчувала нічого, анічогісінько! Як швидко вона збайдужіла, яка тендітна перепона відділяє в людині людське від тваринного! Ярош, Грег... а десь там, в іншій галактиці, Валентин, Іванка, їхня Макарівка...
Грегів компаньйон сопів і голосно плямкав губами:
– От бач як воно, кралечко! А якби тоді не комизилась – жила б зараз, як крулівна! Ярош Зе-зула, перепрошую, джентльмен! Ярош Зезула своїх жінок любить і про них дбає! Не те, що той дикун Грег.
Він приніс спиртне. І це було головне.
– То скільки ж йому не вистачило до ста тисяч? – поцікавилась. – В яку суму мене оцінили?
– Не вистачило? – квакнув Ярош. – Ти що, так і не вшурупала? Та всіх ста й не вистачило! Грег просто розрахувався тобою з Остапом.
Мала б відчути біль. Або навпаки – гордість: як-не-як – сто тисяч! Але чомусь не відчула ні-чого. От випивка...
Один-два рази на тиждень приходив пан Міхал, їх зачиняли в Ірининій комірці й вони співа-ли. В них гарно виходило на два голоси. Іноді, коли пісня була особливо зажурною, голос Ірини тремтів і пан Міхал з докором похитував головою, наче хормейстер, якого підводить одна з вико-навиць.
– Контролюйте емоції, шановна пані, контролюйте емоції! Спів вимагає граничної концент-рації! Співак, пані Ірено, як хірург під час операції, повинен вимкнути емоції, аби не припуститися анінайменшої помилки!
Вона слухняно хитала головою, вимикала емоції й на якийсь час дійсно забувала, хто вона, де, чому сидить в цій темній, просякнутій бридкими випарами закутині, що чекає на неї завтра. Довга жаліслива народна пісня, яких пан Міхал знав безліч, захоплювала її всю… Але врешті „хормейс-тер” ішов і задимлена, розмита алкоголем дійсність знов осідала на її плечах, тисла нудним безвідрадним гнітом.
Одного разу вона наважилась:
– Пане Міхале! Ви ж добре розумієте, що я тут не з власної охоти. Я невільниця. Ви так при-вітно до мене ставитесь, допоможіть звільнитись!
Пан Міхал знітився.
– Я вже старий і ні на що, пані Ірено, перепрошую, без „віагри” не здатен! Куди мені повста-вати проти тих молодих вовків, котрі правлять нині світом! Та вони лиш дихнуть і від мене й місця не зостанеться! Даруйте, пані Ірено, я вже давно не борець, от. – Він ніяково розвів руками. – Мені більше не приходити?
– Що ви! – злякалась Ірина. – Обов’язково приходьте! Якщо ще й ви...
Залишаючи її, він прошепотів:
– Я зателефоную в посольство. З автомата. Інкогніто…
Блондин в кишені, стремена і надзвичайне засідання в заводоуправлінні.
Невидимий нічний дощик ледь не спричинив перенос операції на інший день, але швидко вщух, і вітрогони взялися до справи. Всі четверо одягли шоломи й альпіністські паски. Пасок кож-ного посередництвом карабіна з’єднувався зі спільною мотузкою, що правила за страховку. Підкорившись урочистості моменту, Северин сказав напутнє слово:
– Вперед, вітрогони! Там, на порозі неба, чекає на нас слава героїв і звитяжців, слава, якої ми позбавлені тут, у ницому земному поросі!
Букет пирснув.
Першим цього разу йшов Букет, далі Ромка, потім Антон, і завершував групу „альпіністів” Северин. В руках кожен тримав стремена. Ще раз перевірили спорядження й рушили. В останню мить Корозія запхнув таки Ромці до кишені Блондина, де той пововтузився трохи, лоскочучи хлоп-цеві бік, і затих.
Почали сходження. Мовчки, зосереджено сопучи, чіплялись гаками за гвинти, підтягувались, вкладали ногу в стремено, кілька секунд відпочивали й іншим гаком чіплялися за наступний обруч. Корозія стояв унизу, задерши голову, й дивився, як чотири темні, ледь означені непевним місячним сяйвом, постаті сунулись простовисною стіною вгору, немов чудернацькі нічні павуки.
Спочатку було ніби легко, але Ромка відчував, як з кожним метром підйому зростає натуга. Рука намертво, до побіління пальців, вп’ялась в ручку гака, нога злегка тремтіла в стремені, а яких зусиль коштувало відірватись, витягти гака з зачепу й переставити вище, накинути його на гвинт наступного обруча! Просвіток між гвинтом і цегляною мурівкою був щонайменший і хлопцеві зда-валось, що ось, на наступному обручі, він зникне зовсім, ні за що буде зачепитись, або трісне обруч, або не витримає стремено й він неодмінно шугоне вниз, у чорну пожадливу прірву, яка що-миті глибшала. На страховку Ромка надто не покладався – ваги тіла будь-кого з них достатньо, аби зірвати зі стіни решту та всіх разом блискавично метнути вниз, на зустріч із неминучою загибеллю.
Нарешті дісталися першого майданчика. Видерлись на нього за допомогою тих таки гаків і знесилено попадали на мережисту підлогу. Руки й ноги дрижали, обличчя, незважаючи на нічну охолоду, заливав піт, а вони ж не подолали ще й третини шляху!
– Водички б! – простогнав Ромка.
– Тихо! – важко відсапуючись, повелів Северин. – Про земні блага згадаємо на землі, а ми прямуємо в небо!
Антон і, на диво, Букет мовчали.
Друге дихання відкрилось, коли дістались наступного майданчика й, перепочивши, рушили до третього. Тепер орієнтиром „верхолазам” слугували розміщені на ньому кровистоокі висотні ліхтарі.
Спершу Ромка перестав відчувати біль в руках і ногах, потім припинив боятись виймати з за-чепу гака, непомітно зникло й тремтіння. Ритмічно та невпинно, як автомат, він усе дерся вгору, долав обруч за обручем, от тільки робив це щораз неспішніше. Згори чулось, як наполегливо й не-втомно переставляє свої стремена Букет, внизу затято сопів Антон, а десь під Антоном, цього Ромка вже не чув, дерся нагору Северин.
В якусь хвилю хлопець подумав про Іванку. Вона просилась до команди, та хіба знесла б дів-чина такі навантаження!
Так дісталися вони третього майданчика. Попадали на холодну металеву решітку знесилені, висотані, тішило тільки одне: залишилось небагато… Згодом Северин підійшов до одного з ліхта-рів, що вусебіч випромінювали неспокійне рубінове світло та кілька разів затулив його кровисте око долонями, даючи вістку Корозії, що в них усе гаразд. На такій висоті той їх уже не бачив.
Всім було важко, але Букет небезпідставно вважав, що найважче йому – ішов першим. Щора-зу старанно обмацував гаком наступного гвинта, чи надійно приварив його зварювальник, чи не зхалтурив, може саме зібрався перекурити, або пролунав сигнал на обід, і він кинув роботу недове-ршеною? Ціна такої неуважності могла бути надто високою – на страховку хлопець покладався мало.
Досі всі гвинти були надійними, але… Підтягнувшись, Букет накинув гака на наступного об-руча, та гак, не знайшовши шпари між гвинтом і муром, спорснув донизу. „Уважніше, ідіоте!” – вилаяв себе подумки хлопець та знов потягся гаком до гвинта…
Його положення було вкрай незручне. Слід або негайно чіплятися за щось гаком, або присісти назад, але знизу підтискали товариші й Букет не хотів їх затримувати. Ще раз вигиркавши себе за безрукість, він знову спробував учепитись за осоружного гвинта, але гак і в цей раз лише тихо шкрябнув об цеглу, ковзнув гвинтом, не відшукавши між ними прощілини, і… Букет так і не встиг зрозуміти, чи тихий внизу й відчутніший угорі нічний легковій відхилив його від теплої, нагрітої за день, труби, чи вкрай витомлений організм дійшов межі витривалості й самоконтролю… Змахнув-ши руками (стремено полетіло при цьому кудись у тьму), хлопець хитнувся вбік і каменюкою шугнув униз. Певно він потягнув би за собою й товаришів, і це насправді був би кінець, але його нога, що перебувала в іншому стремені, втрималась в ньому, тож описавши півколо, хлопець лише хряснувся головою об цеглу та загойдався в повітрі догори ногами майже біля Ромки – його довге волосся ледве не дістало Ромчиного обличчя. При цьому не було зронено ні звуку – ще на землі домовились – хай там що – мовчати, аби не виказати себе заводській охороні.
Ромка сторопів.
– Букет розбився! – прохаркотів голосним хрипом, нахилившись до Антона з Северином. – Висить униз головою!
– Не панікувати! – долинуло знизу.
Сходження припинили. Северин з Антоном спустилися вниз, на майданчик, а Ромка навпаки, видерся вище й обв’язав Букета, який не виявляв ознак життя, запасною мотузкою. Ромка почував-ся дуже зле. Знову почали дрижати коліна, йому захотілося, аби все це виявилось сном, в якому людина часто ходить над прірвою. Зараз він прокинеться…
Драбиною, що була з іншого боку труби, двоє хлопців піднялись на останній майданчик, ки-нули Ромці мотузку й, спливаючи потом, напружуючи останні сили, витягли непритомного Букета нагору. Тим часом Ромка повільно, дуже обережно, оскільки страховки вже не мав, спустився на нижній майданчик. А на верхньому Северин легенько поплескав зомлілого по щоках. Той тихо за-стогнав.
– Слава Богу, – голосно віддихнув Северин. – А то я мало не посивів!
– А я? – вставив Антон.
– Це мій прокол, – сказав Северин, – не слід було посилати його першим. Він у нас надто не-терпеливий.
Букет розплющив очі:
– Хух. Усе пливе… голова, як баняк…
Драбиною піднявся Ромка.
– Живий?
– Живий!
– Так, – розпорядився Северин, – враховуючи ситуацію, що склалася, сходження оголошую припиненим. Спускаємось вниз. Та ми її, власне кажучи, подолали!
– Там не було зазору, – тихо промовив Букет, що приходив потроху до тями. – Певно цеглина якась деформована.
Почали спускатись.
– А „Веселий Роджер”? – згадав Ромка.
– Точно!
Антон з Букетом полізли вниз, а Северин з Ромкою видерлись таки, хоч і драбиною, на верхі-вку труби й міцно прив’язали піратське знамено до патичини грозозахисту…
Наступного дня котрийсь із цукроварів глянув на трубу, побачив „Веселого Роджера”, що пе-реможно тріпотів на її вершечку, доповів про своє відкриття майстрові, майстер сказав начальнику цеху, начальник цеху побіг до директора. Зібралося правління. Довго радили, що ця познака озна-чає (висловлювалось навіть припущення, що то витівки конкурентів) і що з нею робити. Врешті подзвонили в міліцію й, про всяк випадок, у „білий дім”.
Коли робітники (міліціонер лізти на трубу полінувався) зняли чорного прапора та принесли його в заводоуправління, там, у залі засідань, зібралося вже з півсотні людей. Крім керівництва за-воду, були присутні представники органів, пожежники, в повному складі – відділ промисловості райдержадміністрації, й навіть головний санітарний лікар району. Довго розглядали розстелену на підлозі крамнину, перешіптувались, сперечались. Врешті передали „Веселого Роджера” дільнич-ному, до чиєї дільниці входить територія цукрозаводу й розійшлися. Дільничний пошкріб потилицю та вчинив, як йому здалось, мудро й виважено: акуратно згорнув полотнище, привіз у райвідділ і поклав на верхню полицю шафи в кімнаті дільничних інспекторів.
Скоро якийсь робітник знайшов і загублене Букетом стремено, та особливої цікавості воно в нього не викликало. Копнувши незрозумілу залізяку черевиком, той пішов собі байдужо далі – що тільки не використовують при цукроварінні!..
Уклін за водійські навички і байдужість до розчавученого залізяччя.
Рвучко розчинились двері й до закамарка, впустивши поперед себе дещицю свіжого повітря, квапливо ввійшов „сервант”; інший, він знову був у лижному „півнику,” вріс на порозі.
– Збирайся! Ходім, ходім, хутчіш, в кров твою мать! – „сервант” брутально шарпонув Ірину за руку та поволік у коридор. – Давай, давай, воруши кінцівками!
Вона втратила лік часові й уявлення не мала, скільки днів, тижнів, а, може, й місяців, проси-діла в своїй комірчині, й виходила оце вперше. Її тягли кудись переходом, по один бік якого були двері, чи не до подібних комірчин, а по інший, крізь вікна, Ірина бачила рідкі дерева, ніби парк чи ліс, хтозна. Вузькими сходами збігли вниз, знов коридор, сходи. Спинились біля залізних дверей. Кроках у двадцяти в кінці коридору – двері відчинені надвір. Саме в той час, коли „сервант” дзеле-нчав, вишпортуюючи їх з кишені, ключами, біля тих відчинених дверей загальмувало авто й з нього виліз стривожений Остап:
– Ну що там? Швидше! Вони вже їдуть! Анаша, до мене!
Той, що в лижній шапочці, облишив „серванта” з Іриною та побіг кудись за Остапом. Дверця-та автівки залишились відчиненими. Лівою рукою „сервант” притримував Ірину за лікоть, а правою порпався ключем у замковій щілині, залізо шкреблось об залізо... Був ранок і вона ще не встигла випити...
Ірина рвонулася щосили, „сервант” не чекав. Миттю була вже біля дверей, ось авто, ключі... Уклін тобі, Валентине, що навчив дружину водити!
„Сервантові” пальці хапкома чіплялися за ручку дверцят, здається, він ще спробував ухопи-тись за бампер, та то вже її не турбувало – авто рушило. До підлоги втопила педаль „газу” й спрямувала слухняну машину неширокою асфальтованою доріжкою геть від осоружного кубла.
Та її вже переслідували. В дзеркало Ірина побачила темний фургончик, либонь той, яким її привезли сюди. Він наближався! Доріжка бігла між деревами, зовсім близько мигтіли рівненькі стовбури. Ніде ні будівель, ні людей, посеред лісу цей притон, чи що? А фургон насідав – не вель-ми вправний, видно, з Ірини водій. Ні, що завгодно, а туди вона не повернеться. Нізащо! Трохи стишила хід, звернула в ліс, ледве не в’їхавши в дерево, розвернулася й кинула металевого звіра назустріч переслідувачам. „А-а, євнушня, як вам отаке?!” Автівки зближались. І коли, здавалося, вже все, фургон шарпнувся вбік, шугнув чорною тінню повз, а за мить до Ірини долинув звук мо-торошного удару... Знов розвернулась, байдужо минула розчавлену, спресовану могутнім сосновим стовбуром, бляшанку... Більше її ніхто не переслідував...
Дорогу до великого міста відшукати було нескладно. Авто вона розважливо лишила у празь-кому передмісті, в бардачку знайшла якісь гроші, піймала таксі й назвала водієві адресу:
– На Гуситську, прошу.
Таксист оцінив її зашмульгану вечірню сукню іронічним поглядом, але не сказав нічого...
Гепард між столиком і шафою, та жінка біля вікна.
Дівчинка малювала. Їй байдуже було що малювати. Сьогодні на папері вже з‘явилась біло-брунаста корівка, яку стрічала, коли їздила з мамою до бабусі, і сіренький кролик, той виявився чомусь схожим на дядю Васю, бабусиного сусіда, та шосе, що веселим нескінченним рушничком зникало за обрієм, і навіть блискуче дзеркальне марево над асфальтом. Іще дівчинці дуже кортіло намалювати гепарда, якого бачила вчора ввечері по телевізору. Звісно, вона не запам’ятала його наймення, для дівчинки це була просто велика гарна кицька. Дитину вразила дивовижна грацій-ність африканської тварини, але відтворити ту властивість на папері дівчинці довго не щастило. На одному малюнку гепард виходив гладким і неповоротким, на іншому – змарнілим, ніби виснаже-ним недугою.
Пожмаканий папір аркуш за аркушем летів під стіл, аж ось, нарешті, вона піймала той єдино потрібний штрих, ту рису, яка розставляла все по своїх місцях. Гордівлива, граційна тварина ніби ось-ось мала ринути з місця навздогін за якоюсь антилопою, так грали, наче аж дрижали, м’язи на її пружному тілі. Вийшло! Тепер слід було спокійно відтворити вдалу знахідку на чистому аркуші, але… папір закінчився. Дівчинка аж не повірила власним очам. Як це, в неї ж завжди лежав під ру-кою стосик паперу?! Зазирнула нетерпляче до шухляди, під стіл. Нема! А рука аж тремтіла від бажання зафіксувати, витворити знайдену подобу. Негайно! Поки вона не зникла, поки пальці не забули той порух! А під рукою нічого… І лише білі шпалери навколо. Свіженькі, незаймані...
Гепард вийшов прегарним. І місця зайняв зовсім небагато – від столика до шафи, а як мама її потім лаяла! Ніколи ще маленька художниця не бачила її такою.
Увечері дівчинка лежала в ліжечку й плакала. Мама її покарала. Найжорстокіше, як тільки могла – відібрала олівці. Ще й завбачливо заховала губну помаду, туш для повік і лак для нігтів. Нехай би вона краще її набила, залишила без вечері, замкнула в туалеті, що завгодно, тільки не це! Коли перед сном дівчинка чистила зуби, не втрималась і на дзеркалі ванної намалювала зубною пастою потворного довгокосого бісика в спідниці. А коли вже засинала, тихо схлипуючи, скрути-вшись під ковдрою крихітним калачиком, то все водила пальчиком по простирадлу – малювала.
А тоді дівчинка побачила сон. Ніби стоїть вона посеред просторого фойє будинку культури, куди ходила з мамою на власну виставку, але стоїть сама, без мами. Й раптом підходить до неї ви-сока золотокоса та блакитноока жінка, точніше, доросла дівчина. „Ти хто?” – питає дівчинка. „Фея” – відповідає та. „Справжня?” – „Справжня. Скажи, що ти хочеш?” „Я? Я… – дівчинка аж захлинається. – Я хочу малювати!” – „Малюй!” – фея веде широким рухом навколо й всі стіни фойє вкриваються ніби картинами в рамках: меншими, більшими, просто велетенськими, всі білі, чисті, до них іще не торкався ані олівець, ні пензель. Дівчинка в захваті: „А чим мені малювати?” – „А хіба не бачиш?” І справді, дивиться дівчинка – довгий предовгий стіл через усе фойє, а на столі палітри, пензлі, фарби! Справжні, художницькі. „Це чиє?” – з трепетанням питає дівчинка. – „Твоє!” – сміється фея. – „А можна, я заберу все це додому?” – „Ні, – каже фея, – як тільки ти ви-несеш щось за поріг, воно перетвориться на пісок і витече в тебе між пальчиками!” – „Але я звикла малювати вдома!” – „Ні, ти малюватимеш тут… тут… тут…”
Висока суха жінка в чорному жалобному вбранні сиділа в кутку, невідривно дивлячись у вік-но. Вже споночіло й надворі нічого не було видно, лише пролітали час від часу повз вагон жовті вервечки пристанційних ліхтарів та мерехтіли, то далі то ближче, вечірні вогники прилеглих до за-лізниці сіл і містечок. Жінка в чорному не розмовляла з сусідами, не шаруділа пакунками, розгортаючи їжу, взагалі майже не рухалась.
Вона не кинулась сторчака. Витримала паузу. Добре зважила. Зважилась... Вона їхала до ма-ленької художниці. Не знаючи, в яких та живе умовах, хто її батьки, чи має братиків і сестричок. Вона не відала про дівчинку нічого. Тільки адресу. Але була цілковито спокійна. Вона повинна ЦЕ зробити й була впевнена, що зробить. Як? То з’ясується на місці, за обставинами.
Шприц, холодильник і живчик на скроні.
– Ти Тромба знаєш? – спитав Северин Корозію. Обличчя того, на диво, не мало жодної свіжої подряпини, ані іншої якої відзнаки.
– Хто ж його не зна!
– Покажеш!
Цибатого, схожого на впхнутого в штани чорногуза, Тромба Северин знайшов біля його бу-динку. Тромб з приятелем сиділи на лавці й розважалися тим, що коментували зовнішність перехожих:
– Диви, диви, губа як у верблюда! Ги-ги-ги!
Северин підійшов. Тромб окинув хлопця байдужим поглядом і цвіркнув зневажливо крізь зу-би.
– Ти Тромб?
– Ну я.
– Ще раз зачепиш мого брата, Валерку – пожалієш! Зафіксував?
– Ой-ой-ой! А що, може битимеш? – зобразив удаваний переляк Тромб.
– Оце ще, руки паскудитиму! Ось, диви! – Северин дістав з кишені шприц-ручку для інсулі-нових ін’єкцій. – Бачиш? Підійду ззаду, зроблю укол тринітропентопропінолу й решту життя проведеш у дурці, будеш до всіх усміхатися та какати в памперси!
Тромбів приятель, який напівлежав до цього, розвалившись на всю лавку, раптом заквапився:
– Піду. Мати загадувала прибрати в квартирі…
– Втямкував?
Не зводячи очей зі шприца, Тромб судомно ковтнув слину:
– Втямкував.
– Дивись…
– Ну от, – задоволено потер руки Букет, – фуричить як будильник „Янтар”! Можете не сумні-ватись, даю рік гарантії.
Господар був задоволений:
– Так, так! А то воно без холодильника ніяк!
У хлопця ще трохи боліла врятована альпіністським шоломом голова, а загалом він почувався чудово. Оксана поралась в палісадничку біля хвіртки.
– Привіт!
– Салют!
– На дискотеку гайнемо?
Вона метнула на нього грайливий погляд:
– Можна було б, та навряд чи це сподобається моєму хлопцеві. Він, знаєш, боксер.
– Чхать мені на твого боксера – я вітрогон! Одним словом, увечері підійду!
Антон стояв перед дзеркалом. Здається, живчик на скроні дещо зріс у розмірах. Чи це від пе-ренесеного напруження? Звісно, воно й здоровій людині нелегко пройти через таку випробу, а що вже йому. А він витримав. Там, угорі, коли було надзвичайно важко, в нього не запаморочилось в голові, не заниділо серце. Його рухи були вправними, точними й самовладання не втратив. А жив-чик? Нічого, подивимось за день-два…
Антон підійшов до столу, взяв і витягнув у руці аркуш паперу. Аркуш не тремтів.
Старі шпалери, фарби в футлярі й дитячий ранець.
Необачно було залишати дівчинку саму, без засобів для живописання, тому, йдучи вранці на роботу, мама повернула їй олівці та принесла звідкілясь великі шмати старих, здертих зі стіни, шпалер.
– Покищо малюй на цьому, нещастя ти моє! Увечері принесу паперу.
Дівчинка розклала шорсткі від старого клею шпалери й заходилась малювати прямо на підло-зі. Вона задумала зробити великий малюнок на всю довжину найдовшої смуги. „Нехай це буде взуття, – фантазувала дівчинка. – Мамині туфлі, чобітки, шльопанці, мої черевички й сандалики. І в кожному сидітиме якесь звіря. З високого маминого чобітка визиратиме хитра кицька, в сандали-ку сидітиме мишка, в красивій маминій туфлі, підмостивши під голову хвостика, лежатиме лисич-ка. І хай усе взуття буде зв’язане між собою шнурочком, і хай…”
В передпокої тенькнув дзвоник. Дівчинка облишила малювання, підвелася з підлоги та піді-йшла до дверей. („І нізащо не відчиняй незнайомим!” – повчала її мама…)
– Хто там?
– Ти Юлечка Коломієць? – пролунав з-за дверей жіночий голос.
– Так! А ви хто?
– Я принесла тобі фарби…
Двері відчинились і жінка в жалобі побачила перед собою маленьку русявокосу дівчинку в строкатому, замащеному фарбами комбінезончику, яка широко розплющеними очима дивилась на незнайому тьотю. „Ні, це не Софійка, але… зовнішня схожість, вона ж не обов’язкова. Навіть при переселенні душ форми бувають які завгодно. Головне – втілити задум.”
– Де?
– Ось! – вона показала дівчинці невеличку валізку. – Тут. Ти сама вдома?
– Сама.
– От і чудово! – жінка зайшла й причинила за собою двері. – А де мама, тато?
– Мама на роботі, а тато… тата в мене нема… А покажіть фарби!
Жінка розстібнула валізку та дістала звідти чорний шкіряний футляр.
– Дивись! – Клацнула застібка футляра й дівчинка побачила перед собою рівненький рядочок яскравих різнобарвних тюбиків. – Це справжні фарби. Німецькі! Хочеш ними малювати?
Певно в дівчинки перехопило подих, бо вона тільки швидко-швидко закивала голівкою.
– Ходімо зі мною й ці фарби будуть твоїми. Фарби, пензлі, мольберти. Матимеш свою майс-терню, як справжній живописець!
– А можна, – прошепотіла дівчинка, – я малюватиму вдома?
– Ні, – усміхнулась жінка в чорному. – Ти мусиш піти зі мною, малюватимеш, а я про тебе піклуватимусь.
Фея! – здогадалась дівчинка. – Фея з сьогоднішнього нічного сну! І нічого, що вона не золо-токоса й блакитноока, нічого, що в окулярах. Зовнішня схожість не обов’язкова. Це втямки навіть п’ятирічній дівчинці!
– Добре…
– Тоді збирайся. Хутенько. Мусимо встигнути на поїзд. Я, Юлечко, живу далеко!
Ще б пак! Хіба може фея жити десь поряд?
– А що мені взяти?
– Показуй свої речі. Господи! – вжахнулась жінка, увійшовши до дитячої кімнати. – І на цьо-му ти малюєш?
– Так, – знітилась дівчинка, намагаючись відсунути ногою шпалери. – Увечері мама принесе папір...
Жінка побачила гепарда.
– Гарно! Збирайся. Віднині ти матимеш усе!
Вони вийшли з квартири й жінка в чорному зачинила двері. Крім своєї валізки вона тримала в руці невеличкий дитячий ранець. На площадці, сходах і біля будинку вони нікого не зустріли.
– А як вас звати? – спитала дівчинка, коли вони йшли до залізничного вокзалу. „Нічого, що фея. Мусить же й фея мати якесь ім’я.”
– Називай мене Адріана Андріївна.
– Анрі… Адрі…
– Добре. Просто тьотя Ада…
Чоловічий гонор і касета з Віктором Цоєм.
– Ні! – гримнув на себе Ромка. – Так далі не піде! Треба з’ясувати все до кінця! Нехай вона сама скаже, підтвердить, що зраджувала мені та бігала потай до свого куцого. Хочу почути це на власні вуха!
Після трапунку в барі Ромка Іванки не бачив. І поривався він, і вабило до знайомої дев’ятиповерхівки, та чоловічий гонор не дозволяв. „Якщо вона відчуває провину, то хай прийде, вибачиться й усе пояснить, а за мною гріхів нема!” Від біластої ляльки, яку привів йому тоді Букет, Ромка втік, інакше ніяк не міг її спекатись, і більше не зустрічав. Взагалі, після того випадку зра-джувати Іванці перехотілось. „Нехай відтягується собі зі своїм „бройлером”, – думав насурмлено Ромка. – А я буду сам! Що ж, такий, либонь, мій хрест!”
Він знов толочився колишніми манівцями понад річкою, згадував, як побачив вітрогонів, зга-дував Іванку. Як уперше зустрівся з нею поглядом в електричці, як заговорив, як бігав на побачення, обламуючи в чужому садку бузок. Як хороше було їм удвох… Все в минулому.
Але після сходження на трубу рішення було прийнято: йти й усе з’ясувати!
Клацнув замок і двері відчинились.
– Привіт.
– Здрастуй.
– Ось, касета твоя. Натрапив випадково в шухляді.
– Віктор Цой? А я її шукала. Ну заходь, чого стоїш?
Пройшли в кімнату.
– Поставлю? – махнула касетою.
– Постав...
– А де ж твоя Карина?
– Нема в мене ніякої Карини!
– Нема? А тоді, в барі?
– То Букет її привів. Не віриш?
– А чого ж вона клеїлась до тебе, як жувачка?
– Ну... бо Букет привів її до мене. Але в нас нічого не було! Ми й не бачились більше! Прав-да! І взагалі, то я зо зла... через тебе...
– Як це, через мене?
– Ну ти ж ніби знову… з Олегом. От я й попросив Букета…
– З Олегом? Ні з яким я не з Олегом! Я ходила до нього всього раз, просила грошей на споря-дження!
– І що, він отак просто взяв і дав гроші?
– Так, просто взяв і дав! Він, якщо хочеш знати, одружується, в нього наречена. А мені допо-міг по давній дружбі!
– І нічого не взяв навзамін?
– Господи! Я ж сказала: нічого! Не віриш?
– А чого ж ти мене сторонилась?
– Як це чого? Заходжу в бар, а там ти з цією… А ти чому не приходив?
– Бачив, як ти йшла до Олега й… уявляєш, як мені було?
– А мені! Всіма покинута, забута! Так паскудно було на серці!
– Уявляю.
– Ти мені віриш?
– А ти?
– Вірю. Ну, розкажи, як пройшло сходження?
Вода з графина, мамине „треба” й доччина байдужість.
Лариса знайшла його в кабінеті. Валентин мало з крісла не впав, побачивши, хто до нього за-ходить.
– Лисич... Ларисо! Нащо ти сюди… Я ж тебе просив! – зашепотів голосно, озираючись по кі-мнаті так, ніби вони були не самі, й замовк, завбачивши її змарніле, наче випалене, обличчя, темні півкола під очима та (неймовірно!) майже повну відсутність косметики. – Що трапилось?
– Ой, Валику, поможи! Зникла моя донечка, моя Юлечка! Зранку ще. Я заскочила обідом до-дому – принесла папір, а її нема. Ніде нема, ні вдома, ні на вулиці…
– Ну пішла десь, погуляє… прийде. Ти заспокойся!
– Не прийде – речі забрала! Костюмчика немає, курточки, й платтячок, і чобітків, і ранця! По-бігла в міліцію, вони теж заспокоюють – прийде! Поможи, підніми ти їх на ноги! Нехай шукають!
– Ну я… власне… А що я можу? В міліцію заявила? То вони ж там у курсі, що робити. І вза-галі, якщо я почну роздзвонювати, то виявляться наші стосунки, а я б не хотів…
– Та на дідька мені твої стосунки! В мене донечка зникла, петраєш? П’ятирічна дитина! А ти лиш про себе думаєш! Про свій комфорт. Та відірви ж нарешті гузно від крісла!
– Ну заспокойся, – злякано зиркав на двері Валентин. – Ще нам істерики тут не вистачало. Он у мене теж дружина зникла й нічого. Власне… я не те хотів сказати. На ось, краще, випий води. Зараз я подзвоню до замначальника райвідділу. Найдемо! Ти тільки, благаю, не кричи. Знаєш, які тут стіни!
Коли Валентин повернувся додому, в доччиній кімнаті чулося неясне гуготіння. На кухні бу-ло голо. Він довго блудив квартирою, гупав дверима, торохтів каструлями, привертаючи Іванчину увагу до своєї зголоднілої персони, але та не реагувала. Два голоси, Іванчин і вже майже сформо-ваний, чоловічий, гуділи безупинно. Валентин підійшов до дверей кімнати, потоптався, але відчинити не зважився. Потім зітхнув і пішов готувати яєчню…
І куди його завіяло, те бісове чадо. Через це можуть споганитись його з Ларисою стосунки. А йому таки з нею хороше. Як ні з ким – він уже міг порівнювати. Звідтоді, як відкрив, несподівано навіть для себе, той дар... Зовні ніби наївна, а десь в глибочині багатозначна посмішка, галантне, напівшепотом, слово, м’який блиск очей. З того часу й поринув у ту віддушину сторчголов. А від-душини потребував давно.
Юнацькі роки минули під могутнім давилом залізного, скорше навіть свинцевого, маминого „треба” (або „не треба”): вдома бути о дев’ятій, вранці вставати о сьомій, з тим не дружи, а з тим не балакай, з тим не ходи, а з дівчатами – рано... Навіть оженила, з ким хотіла сама. Він, правда, опирався не надто (а спробував би!) Ірина – красуня, що там говорити. Та й мамине „треба” терпіти було вже несила.
Але доля зіграла з ним жарт, якого й уві сні не очікував: Ірина виявилась другою мамою. І для нього все лишилось, як було. І те ж „треба”, і „не можна”, і те ж давило... Добре, що Господь згля-нувся, – нагородив „віддушиною”. На стороні отримував те, чого ніколи не мав удома: розуміння, розраду, реалізацію свого чоловічого „его”. Потайки, криючись від дружини, як колись, зрідка, від мами. І боявся...
Він уже дрімав перед телевізором, коли Іванчин гість залишив нарешті квартиру. Валентин чув, як у темряві коридору пролунало прощальне „цьом.”
– Ти щось їв? – спитала вона байдужо, коли двері за гостем зачинились.
– Їв.
Дочка знову рушила в свою кімнату, та він спинив:
– Ти тьотю Ларису знаєш?
Іванка напружилась. „Якщо зараз він скаже, що скоро в мене з’явиться нова мама – вдарю!”
– Знаю!
– У неї зникла донька. Пішла з дому, забравши всі свої речі.
– Маленький вундеркінд?
– Так, художниця.